Як формується самооцінка?

Логічно, що кожен із нас не народжується впевненим чи не впевненим у собі. Наша самооцінка, як і загалом уявлення про себе, формуються протягом усього життя. Інакше психотерапія не працювала б як метод. 

Поки я читала про етапи формування власного Я, натрапила на цікавий момент: з самооцінкою працює той самий принцип, як і в етапах психічного розвитку загалом: розвиток може завмирати на якомусь з етапів. Наприклад, ви, напевно, зустрічали людей, схильних бачити світ (і себе в тому числі) як виключно чорно-білу картинку, де все по-казковому ділиться на добро і зло. Або ж людей, що постійно шукають авторитетів, які розкажуть їм як жити правильно і безтурботно. Або тих хто весь час рятує своє Я, знецінюючи батьківські постаті, щоб «як завгодно, тільки не так, як вони!». А може, якась із цих стратегій виявиться схожою на вашу власну. Зі свого досвіду можу сказати, що до деяких з цих етапів я особисто поверталася вже бувши у дорослому віці – переживаючи стрес, наприклад.

1. Близько року.

До цього віку дитина сприймає себе і матір як єдине ціле. Чим старшим він стає, тим більше вчиться відрізняти власні тілесні відчуття, а потім і керувати ними. У цьому контексті найчастіше питання гештальт терапевтів «А що ти зараз відчуваєш?» вже не здається настільки дивним та заїждженим. Наші уявлення про себе буквально та нерозривно пов’язані з тілесними відчуттями. Також саме в цьому віці формуються базові уявлення про безпечність чи ворожість світу навколо. А від того наскільки уважна була мати до потреб дитини, наскільки вона була стабільно присутньою поряд, залежить майбутня здатність дитини до побудови стосунків і формування близькості.

2. 3-4 роки.

Дитина навчається впізнавати себе у дзеркалі. З цього часу він знає, що «Я – це Я і не перестає бути Я навіть через деякий час». У цьому віці дитина активно грає та починає розуміти, що може, а що не може. Що виходить, а що ні. Відношення до інших формуються за принципом «хороший чи поганий». Ну, наприклад: коли мама десь під боком і приділяє увагу, вона однозначно хороша. Але якщо вона йде в супермаркет на пару годин, то вона вже погана. У світі трирічної дитини вагомий інший не може бути одночасно і добрим, і поганим. Їхнє ставлення до інших формується емоційно і ситуативно. Як і у світі дорослих, які «застрягли» на даному етапі – їх уявлення про себе так само коливається від власної нікчемності до величі та досконалості. Саме тому з ними часто так складно перебувати у близьких стосунках.

3. 6-11 років.

Самооцінка молодшого школяра полягає в оцінці авторитетних дорослих. І в школі їх стає набагато більше – до великих та важливих батьківських постатей додаються вчителі та вихователі. І що найстрашніше, з’являються оцінки, погляд на які з боку психологів дуже неоднозначний. Ба більше, існує феномен під назвою «дитина як нарцисичне розширення особистості», коли батьки, так і не ставши до своїх 30-40 років прима-балеринами, роблять балерин зі своєї дитини. Або з пелюшок вирощують IT-інженера. Або просто дівчинку-відмінницю. Хоча ні, не просто. А щоб найкраща у класі! В результаті самоповага дитини коливається залежно від оцінок вагомих людей. І тоді хочеться завжди здобувати медалі. 

4. 12-18 років.

У підлітка починає активно розвиватись рефлексія, світ остаточно перестає бути чорно-білим. Загалом це ключовий період у формуванні самооцінки та взагалі уявлень про себе. Саме тут дитина перетворюється на дорослого. І, безперечно, він гідний окремої статті. У цей час людина ясно усвідомлює свої особливості та відмінності. І для нього особливо важливим стає суспільство однолітків. Саме в цьому періоді так легко поранитися через неприйняття оточення. Шкільний булінг, цькування, глузування, неприйняття – це все здатне відкласти глибокий відбиток у нашому соціальному Я та самоповазі. Багато дорослих, через 10/20/30 років приходять на терапію з проблемами самооцінки, коріння яких виростає з такого досвіду. Також у цьому віці дитина переходить на «самоврядування» – тому так важливо формувати власну думку та бачення, відмінне від батьків. Дитина починає відокремлюватися від батьків, формувати самостійні уявлення себе. Не всі проходять цей етап у 15 років – іноді людина повертається до нього у 20, у 30 чи навіть у 40 років. А іноді ніколи не повертається і залишається психологічно залежним від батьків до кінця життя.